✅ Розпорядження майном подружжя

Розпорядження майном подружжя

Розпорядження майном подружжя

Скрябін Олексій Миколайович
адвокат по сімейним справам
Нашим сімейним адвокатам дуже часто задають такі питання: Хто може розпоряджатися спільним майном подружжя? Чи потрібна згода другого з подружжя при переданні в оренду спільної сумісної власності іншій особі?

На нашому сайті advokat-skriabin.com Ви можете ознайомитись з темою: “Розпорядження майном подружжя” та у разі виникнення запитань звернутись за юридичною консультацією до наших сімейних юристів та адвокатів, які нададуть Вам юридичні послуги по сімейним справам.

Розпоряджання майном, що належить до спільної сумісної власності подружжя

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя

  1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
  2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
  3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

  1. Договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
  2. На відміну від ст. 63 СК, яка визначає загальні правові засади здійснення подружжям усіх трьох правомочностей щодо їх спільного сумісного майна (володіння, користування і розпорядження), в ст. 65 СК визначається порядок здійснення подружжям лише права розпорядження їх спільною сумісною власністю.

Майнові права подружжя

В юридичній доктрині під правом розпорядження майном розуміється право власника визначати відповідно до закону юридичну та фактичну долю цього майна шляхом його відчуження за договорами (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання), внесення до статутного капіталу, споживання, що призводить до втрати у нього права власності.

В частині 1 статті 65 Сімейного кодексу України закріплюється загальний принцип здійснення подружжям права на розпорядження спільним сумісним майном за взаємною згодою.

Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різноманітні договори. Якщо в них, наприклад, у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у обох виникають звичайні цивільні права і обов’язки, які визначаються цивільним законодавством.

За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки згода на це була висловлена ними в укладеному договорі. Однак, у переважній більшості випадків договори щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише одним із подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 65 Сімейного кодексу України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за взаємною згодою. У зв’язку з цим постає питання про форму висловлення такої взаємної згоди.

Певна відповідь на дане питання міститься у частині 2 статті 65 Сімейного кодексу України, в якій записано, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а якщо такої згоди не було, договір, який виходить за межі дрібного побутового, за позовом того з подружжя, який не був стороною, може бути визнано недійсним.

Проте для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно іншого майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово і, окрім того, згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації (така реєстрація щодо об’єктів нерухомого майна скасована з 01.01.2013 р.), має бути нотаріально засвідчена.

Між тим, за статтею 369 Цивільного процесуального кодексу України така письмова згода має бути посвідчена, що більш адекватно відповідає правовій природі такої згоди, яка може розглядатися як односторонній правочин.

Аналіз норми частини 2 статті 65 Сімейного кодексу України дає підстави вважати, що наявність письмової згоди другого з подружжя необхідна щодо нотаріально посвідчених договорів, спрямованих як на відчуження спільного подружнього майна, так і на інші способи розпорядження таким майном (наприклад передача нерухомого майна в заставу), а також на договори щодо придбання майна у спільну власність подружжя.

Квартира у спільній сумісній власності

В судовій практиці правило частини 3 статті 65 Сімейного кодексу України поширене також на іпотечні договори, які відповідно до статті 18 Закону України «Про іпотеку» підлягають нотаріальному посвідченню.

Так, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй ухвалі від 2 березня 2011 р. зазначив, що при передачі спільної квартири в іпотеку іпотекодавець приховав факт набуття її частини під час перебування в шлюбі і не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно, суд України дійшов висновку про недійсність договору іпотеки частини квартири, яка була спільною сумісною власністю, на підставі частини 4 статті 369 Цивільного процесуального кодексу України.

Не є правочином по розпорядженню спільним сумісним майном договір поруки, за яким один з подружжя як поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (стаття 553 Цивільного процесуального кодексу України), а відтак не є необхідною на його укладення згода другого з подружжя. У зв’язку з цим Верховний Суд України своєю постановою від 12 вересня 2012 р. відмовив подружжю-позивачам у перегляді судових рішень, якими було відмовлено у визнанні договору поруки, укладеного одним із подружжя без згоди другого з них недійсним.

Спільна сумісна власність подружжя

Частиною 2 ст. 25 КпШС УРСР було передбачено, що при укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального посвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Порівнюючи це положення зі змістом частини 2 статті 65 Сімейного кодексу України, можна дійти однозначного висновку, що в ст. 65 закріплено ширше коло договорів, на укладення яких необхідна письмова згода другого з подружжя, адже частина 2 статті 25 КпШС поширюється лише на ті договори, за якими лише відчужується спільне майно подружжя і не поширюється на випадки придбання майна одним з подружжя у спільну сумісну власність.

Між тим, і у цьому випадку виникало питання щодо поширення частини 2 статті 25 КпШС на придбання одним із подружжя за договором купівлі-продажу квартири, жилого будинку, коли можуть сплачуватися спільні грошові кошти, які фактично також відчужуються.

Таким чином, і в першому, і в другому випадку виникає парадоксальна ситуація, що стала предметом гострої дискусії, в якій найбільш піддаються критиці ті положення статті 65 Сімейного кодексу України, які надають надто широкі можливості для визначення кола договорів, на укладення яких одним із подружжя необхідна згода другого з них.

Права подружжя на нерухоме майно

В чинній редакції норма частини 3 статті 65 Сімейного кодексу України може дати підстави для неймовірного висновку про те, що навіть для укладення договору дарування об’єкта нерухомого майна на користь одного з подружжя необхідна посвідчена (засвідчена) нотаріально письмова згода другого з них.

Така згода має бути і щодо дарування грошових коштів одному з подружжя третіми особами, якщо договір вимагає нотаріального посвідчення. Однак таке твердження не має достатнього правового підґрунтя, адже в ст. 65 СК регулюються відносини щодо розпорядження майном, яке вже є сумісною власністю подружжя.

На цю обставину звернув увагу Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який у своїй постанові від 30.03.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» в п. 25 зазначив, що положення статті 65 Сімейного кодексу України щодо порядку розпорядження майном, котре є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного з подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.

Наведена правова позиція була підтримана в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України у справі № 28/7949/14-ц. Проте така правова позиція не заперечує можливості визнання отриманого кредиту спільним боргом відповідно до частини 4 статті 64 та частини 2 статті 72 Сімейного кодексу України.

Не сформулював правові позиції з цього питання Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 21.12.2007 р. № 11. За таких обставин нагальною є потреба у внесенні змін до частини 3 статті 65 Сімейного кодексу України у напрямі конкретизації видів та змісту договорів, які укладаються одним із подружжя, для яких необхідна нотаріально посвідчена письмова згода другого з них.

Правові наслідки укладення договорів одним із подружжя без згоди другого

Варто також звернути увагу на те, що для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з них має бути висловлена письмово без обов’язкового нотаріального засвідчення (посвідчення).

Законодавець у наведеній нормі передбачив як загальне правило так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, що потребують обов’язкового нотаріального посвідчення.

Однак, встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення договорів одним із подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановлює критеріїв, які слугували б підставою для висновку, щоб не вважати, що один із подружжя, який є учасником договору, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди.

Як правило, кожний з подружжя самостійно вступає в договори з третіми особами, які не зобов’язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на їх укладення другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода презюмується.

У будь-якому випадку у судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення договору одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема про можливість визнання його недійсним.

За такого підходу фактично блокується можливість застосування презумпції, а відтак могла б визнаватися кожна угода недійсною за заявою одного з подружжя, що не був стороною в угоді, про відсутність його згоди на укладення такої угоди.

Очевидно, для визначення правових наслідків угод по відчуженню спільного майна необхідно встановлювати «факт незгоди» одного з подружжя на укладення угоди другим із них, а не «факт наявності чи відсутності» такої згоди. Тобто, якщо не буде встановлено факту незгоди, то і не буде підстав для визнання її недійсною чи застосування інших правових наслідків.

Угода про визнання права спільної сумісної власності подружжя

Певною мірою це питання знайшло своє вирішення в Сімейному кодексі України, у якому записано, що угода, укладена одним із подружжя по розпорядженню спільним майном подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів відсутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, якщо доведено, що інша сторона в угоді знала або заздалегідь повинна була знати про незгоду другого з подружжя на укладення даної угоди.

Отже, за сімейним законодавством недостатньо встановити незгоду одного з подружжя на угоду по відчуженню спільного майна, необхідно також, щоб про цей факт було відомо другій стороні угоди.

Позов про визнання права спільної сумісної власності подружжя

Так, в частині 2 статті 65 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноосібно угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав.

Однак такий позов може бути задоволений лише за наявності для цього підстав. Сімейного кодексу України не встановлює обов’язку визнавати такий договір недійсним. По-друге, поняття «дрібний побутовий договір» завжди буде давати підстави для його неоднозначного тлумачення.

Тому, на наш погляд, при застосуванні вищенаведеної норми статті 65 Сімейного кодексу України необхідно враховувати, що договір, укладений одним із подружжя по розпорядженню спільним майном, може бути визнаним недійсним на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такого договору або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, омани, погрози тощо).

Особливістю змісту частини 1 статті 65 Сімейного кодексу України є також те, що закладена в ній норма взагалі не дозволяє визнавати одноособово вчинені договори одним з подружжя без згоди другого з них недійсними, якщо вони мають ознаки дрібних побутових договорів.

У разі наявності підстав для визнання недійсними договорів по самовільному відчуженню спільного майна виникало питання про доцільність визнання недійсним такого договору в повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оскаржує його правомірність.

Умови визнання спільного майна подружжя

Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження спільного майна одним із подружжя без згоди другого, якщо останній просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки. Хоча варто зазначити, що це можливо лише у разі, коли відчужений об’єкт є таким, що підлягає поділу, оскільки, якщо такий об’єкт буде неділимим, суд змушений приймати рішення про визнання угоди недійсною в цілому.

Окрім всього, вищевикладена позиція певною мірою не узгоджувалася зі змістом статті 114 Цивільного процесуального кодексу України, яка передбачала, що при продажу частки з порушенням права купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця. Тобто дана стаття взагалі не передбачала можливості визнавати недійсним договір, укладений з порушенням права привілеєвої купівлі частки в спільній власності.

Стаття 362 Цивільного процесуального кодексу України встановлює переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності, надає співвласнику право пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням його переважного права купівлі.

Стаття 65 Сімейного кодексу України визначає, що у разі укладення, наприклад, дружиною договору без згоди чоловіка, останній має право звернутися до суду з позовом про визнання такого договору частково недійсним або про перевід на нього прав покупця.

При цьому, якщо чоловік заперечує проти передачі майна іншій особі, заявляючи про своє переважне право на його придбання, йому належить вимагати визнання недійсним договору стосовно своєї частки, а щодо частки другого з подружжя вимагати переводу на себе прав покупця.

Механізм захисту майнових прав подружжя

Механізм захисту майнових прав подружжя шляхом пред’явлення позову про перевід прав покупця на позивача, яким є той з подружжя, права якого порушені, є мало прийнятною і юридично вразливою з наступних міркувань:

  1. Нині відсутнє законодавче положення, яке б передбачало застосування для таких відносин цього способу захисту, використання якого передбачено ст. 362 Цивільного процесуального кодексу України лише у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності.
  2. Застосування цього способу захисту унеможливлюється тим, що у спільній сумісній власності частки подружжя не визначені.

Між тим, відповідно до ч. 1 статті 67 Сімейного кодексу України дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном. Зрозуміло, що у першому випадку припиняється право спільної сумісної власності і утворюється індивідуальна (роздільна) власність кожного з подружжя або спільна часткова.

Підсумовуючи результати аналізу ситуації по одноосібному розпорядженню одним із подружжя спільним сумісним майном без згоди другого з них, можна дійти висновку про те, що у таких випадках договір по розпорядженню спільним сумісним майном може бути визнаний недійсним, але за умови встановлення факту недобросовісності набувача такого майна.Таким шляхом йде сучасна судова практика.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 21 березня 2018 р. (справа № 726/2165/15-ц, провадження № 61-5530св18) відзначив, що судом першої інстанції правильно відмовлено в задоволенні позовних вимог у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, оскільки спірний автомобіль відчужений одним із подружжя, був придбаний добросовісним набувачем, тому підстави для його витребування у нового власника відсутні. Правовим підґрунтям такого позову має слугувати ст. 369 ЦК, згідно з якою правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ч. 4), та вже вищезгадана ст. 65 СК (ч. 3).

У судовій практиці радянського періоду такі угоди в одних випадках визнавалися недійсними повністю, в інших – у тій частині, що стосувалася частки в спільному майні того з подружжя, права якого були порушені. Якщо ж майно відчужувалося за договором дарування, то в судовій практиці мали місце випадки визнання такого договору недійсним лише в частині майна, належного другому з подружжя – позивачу (Бюлетень Верховного Суду РСФСР. 1962. № 6. С. 5).

Для нотаріальної практики досить складним може виявитися питання про встановлення державним чи приватним нотаріусом факту перебування відчуженого майна у шлюбі. Якщо відчужувачем є громадянин України, то цей факт нотаріус може встановити шляхом огляду паспорту, в якому містяться відмітки про перебування його власника в шлюбі. Однак ситуація може ускладнитися, якщо договір укладається через повіреного на підставі довіреності або іноземними громадянами, в паспортах яких чи інших документах, що посвідчують особу, як правило, не фіксуються дані про факт перебування у шлюбі. У таких випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача майна письмової згоди другого з подружжя (якщо навіть відчужувач насправді перебуває у шлюбі) на договір, якій потребує обов’язкового нотаріального посвідчення.

Тому, на наш погляд, при укладенні таких договорів у тексті договору доцільне було б застереження про те, що відчужувач не перебуває (перебуває) в шлюбі. Таке застереження у разі виникнення спору з приводу правомірності відчуження майна давало б суду підстави робити висновок про добросовісність чи недобросовісність відчужувача майна.

Поширеними є випадки укладення договорів одним із подружжя, але в інтересах сімї. У таких випадках договір відповідно до ч. 4 коментованої статті створює обов’язки і для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, було використане в інтересах сім’ї. За таких обставин борг має вважатися спільним, а відтак у обох з подружжя виникає обов’язок з повернення боргу, який в судовій практиці розглядається як солідарний.

Приклад стягнення боргу за договором позики

Так, у січні 2015 р. Особа 1 звернулася з позовом до Особа 2 і Особа 3 про стягнення боргу за договором позики, укладеного з Особа 2, яка на цей момент перебувала в шлюбі з Особою 3. В позові зазначалося, що відповідачі обов’язок щодо повернення позики несуть у солідарному порядку, оскільки кошти позичалися за час перебування їх у шлюбі для придбання житлового будинку.

Рішенням Тернопільського міжрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 р. на користь позивача, зокрема, було стягнуто з Особа 2 всю суму боргу (92800 грн).

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 р. рішення суду першої інстанції від 18 серпня 2015 р. було скасовано і ухвалено нове рішення, за яким з обох відповідачів стягнуто солідарно на користь позивача заборгованість за договором позики. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 р. рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 р. залишено без змін.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, відмовляючи в заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 р., в своїй постанові від 22 листопада 2017 р. зазначила, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення боргу лише з Особа 2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення боргу з відповідачів солідарно, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, на підставі поданих та оцінених доказів виходив з того, що відповідно до ч. 4 ст. 65 СК договір позики, який укладено одним із подружжя, створює обов’язки для другого з них, оскільки кошти, отримані за договором, використані в інтересах сім’ї, а саме на купівлю та утримання жилого будинку, який є об’єктом права власності в рівних частинах за кожним із подружжя на підставі рішення Тернопільського міжрайонного суду від 6 квітня 2015 р.

Отже, підставою для висновку судової палати про солідарний обов’язок повернення боргу за договором позики, укладеним одним із подружжя, слугував факт використання отриманих коштів в інтересах сім’ї для придбання будинку.

Проте, наведене рішення не можна вважати безспірним.

Так, норма ч. 4 ст. 65 фактично визнає таке договірне зобов’язання одного з подружжя їх спільним, що породжує для них відповідні правові наслідки, передбачені, зокрема, ч. 2 ст. 73 СК України, згідно з якою «стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним з подружжя в інтересах сім’ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби».

Прикметно, що в обох випадках законодавець не визначає правову природу зобов’язань виникнення спільності обов’язків і, відповідно, боргу: часткове (ст. 540 ЦК України) чи солідарне зобов’язання (ст. 541 ЦК України).

Боргові зобов’язання подружжя

У цивілістичній та сімейно-правовій доктрині також відсутні щодо цієї проблеми однозначні наукові позиції. Проте, в юридичній літературі відзначалась непереконливою судова практика Верховного Суду України, якою визнавалися солідарними такі зобов’язання одного із подружжя, оскільки таке не узгоджується ні зі змістом ст. 541 ЦК України, ні з колом підстав виникнення пасивних солідарних зобов’язань.

У свій час суддя ВСУ Я. М. Романюк визнав солідарним зобов’язання обох з подружжя, що виникло за договором позики (крім кредитного договору), укладеним одним із подружжя в інтересах сім’ї у разі використання отриманих за таким договором коштів для задоволення потреб сім’ї.

Аналізуючи СК можна стверджувати, що за спільними боргами (в тому числі за зобов’язаннями одного з подружжя, але зроблених в інтересах сім’ї) відповідають обоє з подружжя шляхом звернення на їх спільне майно, а якщо його недостатньо, подружжя несе солідарну відповідальність майном, належним кожному з них, а також кредитор має право одночасно звернути свої вимоги на майно обох з подружжя.

Існує думка, що якщо зобов’язання для подружжя є спільним, то стягнення спочатку звертається на їх спільне майно, а у разі його недостатності подружжя несе за таким зобов’язанням солідарну відповідальність індивідуальним майном кожного з них.

Вирішення цього питання має велике значення і для судової практики. Так, рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2016 р. було задоволено позов М. і стягнуто з подружжя О. і В. визнаний спільним борг, що виник у зв’язку з невиконанням договору позики, укладеним чоловіком О.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 р. було залишено без змін рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення боргу з подружжя.

У липні 2017 р. В. подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу з вимогою скасувати рішення суду першої інстанції та апеляційної інстанції в частині солідарного стягнення з подружжя боргу за договором позики, вчиненим одним з них і використаним на потреби сім’ї на тій підставі, що ні договором, ні законом така відповідальність не передбачена. 13 листопада 2019 р. ухвалою Верховного Суду у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка має прийняти відповідне рішення. Між тим, судовій практиці відомі непоодинокі справи, в яких Верховний Суд України визнає солідарною відповідальність подружжя за боргом, що виникає за договором одного з них, але визнаний спільним, зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 р. у справі № 524/10257/15-ц у постанові від 14 вересня 2016 р. у справі № 334/5907/14-ц.

На наш погляд, комплексний аналіз норм цивільного і сімейного законодавства України не дає підстав для висновку про можливість кваліфікувати обов’язки і, відповідно, зобов’язання на підставі ч. 4 ст. 65 СК України як солідарне з наступних міркувань.

Так, відповідно до ст. 541 ЦК України солідарний обов’язок або солідарна вимога можуть виникати лише у трьох випадках: 1) якщо це передбачено договором; 2) якщо це передбачено законом; 3) у разі неподільності предмета зобов’язання. Отже, за відсутності наведених підстав для застосування ст. 541 ЦК України зобов’язання за договором одного з подружжя, визнане судом здійсненим в інтересах сім’ї за правилами статей 65,73 СК, має кваліфікуватися частковим за правилами ст. 540 ЦК України.

Водночас, вважаємо за можливе відзначити, що зобов’язання одного з подружжя, визнане судом таким, що вчинене в інтересах сім’ї, фактично має ознаки, притаманні солідарним зобов’язанням, що не перешкоджає їх кваліфікації такими в законодавчому порядку, що відповідало б юридичній логіці, а також принципам справедливості і розумності (ст. З ЦК України).

Сімейний адвокат у справах щодо розпорядження майном подружжя

Для ефективного вирішення справи щодо розпорядження майном подружжя слід звернутися до професійних сімейних адвокатів.

Адвокат по майновим справам:

  • надасть юридичну консультацію по сімейним справам;
  • допоможе визначити оптимальний варіант рішення сімейної справи;
  • підготує всі необхідні документи;
  • супроводить протягом усього судового процесу.

Наші сімейні адвокати зроблять все необхідне для швидкого і якісного завершення юридичної справи!

Скрябін Олексій Миколайович
адвокат по сімейним справам
Звернення до нас – це спосіб заощадити час і гроші у вирішенні питання щодо розпорядження майном подружжя.

Якщо Ви не знаєте, як правильно вчинити, щоб вирішити справу на Вашу користь – напишіть або зателефонуйте нашим юристам по сімейним справам!

Перший крок на шляху до успіху у вирішенні справи щодо розпорядження майном подружжя – звернення до хороших сімейних адвокатів!

Якщо стаття “Розпорядження майном подружжя” була корисною для Вас – ставте лайк. Ми будемо надавати Вам найбільш актуальну і корисну інформацію в сфері сімейного права, а також про нові зміни в законодавстві України щодо розпорядження майном подружжя.

Найчастіші питання адвокату

Як укладається договір щодо передачі майна подружжя?
Хто відповідає за борги одного з подружжя?

Корисні матеріали сайту advokat-skriabin.com:

  1. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності
  2. Право на майно яке істотно збільшилось за час шлюбу
  3. Об’єкти права спільної сумісної власності
  4. Спільна сумісна власність подружжя
  5. Особиста приватна власність подружжя
  6. Поділ майна в цивільному шлюбі
  7. Накладення стягнення на майно подружжя
  8. Розмір часток майна подружжя
  9. Поділ майна подружжя
advokat-skriabin.com

ГУГЛ

об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути

припинення права спільної сумісної власності подружжя

спільна сумісна власність подружжя

майнові права подружжя

поділ майна колишнього подружжя

до об’єктів права спільної сумісної власності належить

спільне майно подружжя

право спільної сумісної власності подружжя

права і обов’язки подружжя по утриманню.

сумісна власність подружжя Україні

спільна сумісна власність на квартиру

ЯНДЕКС

розпорядження майна подружжя

розпорядження спільним майном подружжя

володіння і розпорядження майном подружжя

володіння користування і розпорядження майном подружжя

володіння користування і розпорядження спільним майном подружжя

угоди щодо розпорядження спільним майном подружжя

розпорядження спільним майном подружжя здійснюється

Проверила Виктория 22.06.21

АДВЕГО

подружжя 121 3.08
україни 47 1.20
один 45 1.15
суд 43 1.10
одного подружжя 41 1.05 / 2.09
договор 37 0.94
про 36 0.92
право 33 0.84
майна 30 0.76
майн 28 0.71
якщо 25 0.64
щодо 24 0.61
згода 23 0.59
кодекс 23 0.59
кодексу україни 23 0.59 / 1.17
який 23 0.59
згоди 22 0.56
має 22 0.56
статті 22 0.56
від 20 0.51
укладення 20 0.51
власності 19 0.48
договір 19 0.48
статья 19 0.48
сімейного 19 0.48
договорів 18 0.46
зоб 17 0.43

Оцініть статтю
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )
Поділитися з друзями
SKRIABIN
Як укладається договір щодо передачі майна подружжя?
Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з них має бути висловлена письмово без обов’язкового нотаріального засвідчення (посвідчення).
Хто відповідає за борги одного з подружжя?
За спільними боргами (в тому числі за зобов’язаннями одного з подружжя, але зроблених в інтересах сім’ї) відповідають обоє з подружжя шляхом звернення на їх спільне майно, а якщо його недостатньо, подружжя несе солідарну відповідальність майном, належним кожному з них, а також кредитор має право одночасно звернути свої вимоги на майно обох з подружжя.