✅ Об’єкти права спільної сумісної власності

Об'єкти права спільної сумісної власності
Зміст
  1. Об’єкти права спільної сумісної власності
  2. Що належить до приватної власності
  3. Роз’яснення щодо спільної сумісної власності
  4. Суперечливі моменти у визначенні видів спільного майна
  5. Чи можна вважати страхові суми та страхове відшкодування сумісним майном
  6. Відношення до спільного майна банківських вкладів
  7. Включення до спільного майна подружжя цінних паперів
  8. Частка у статутному капіталі як спільне майно подружжя
  9. Приватизована власність як частка спільного майна подружжя
  10. Набуття подружжям права спільної власності на майно
  11. Підстави для виникнення права спільної власності
  12. Перехід права власності на будівлю або земельну ділянку
  13. Право спільної сумісної власності на заробітну плату подружжя
  14. Визнання доходів від підприємницької діяльності спільним сумісним майном
  15. Сімейний адвокат у справах щодо об’єктів права спільної сумісної власності
  16. Найчастіші питання адвокату

Об’єкти права спільної сумісної власності

Скрябін Олексій Миколайович
адвокат по сімейним справам
Нашим сімейним адвокатам дуже часто задають такі питання: Чи відноситься до спільної сумісної власності особиста нагорода, отримана чоловіком за час перебування у шлюбі? Чи належить до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя персональний комп'ютер одного з подружжя?

На нашому сайті advokat-skriabin.com Ви можете ознайомитись з темою: “Об’єкти права спільної сумісної власності” та у разі виникнення запитань звернутись за юридичною консультацією до наших сімейних юристів та адвокатів, які нададуть Вам юридичні послуги по сімейним справам.

Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно зі  ст. 61, може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного  обороту.

Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Шлюбно-сімейне законодавство України радянського періоду не містило переліку майна, яке може бути об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки ж подружжя є суб’єктами як сімейних, так і цивільних правовідносин, то цілком логічним уявляється те, що подружжю може належати на праві спільної сумісної власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на праві приватної власності відповідно до законодавства про власність.

Що належить до приватної власності

Між тим, згідно зі ст. 13 Закону «Про власність» об’єктами права приватної власності є:

  • жилі будинки, квартири;
  • предмети особистого користування;
  • дачі, садові будинки;
  • предмети домашнього господарства;
  • продуктивна і робоча худоба;
  • земельні ділянки, насадження на земельній ділянці;
  • засоби виробництва;
  • вироблена продукція;
  • транспортні засоби;
  • грошові кошти;
  • акції, інші цінні папери;
  • інше майно споживчого і виробничого призначення.

Таким чином, все перераховане майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя.

Передбачати такий деталізований перелік майна і в сімейному законодавстві, на наш погляд, недоцільно.

В ст. 326 ЦК зазначено, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

Власне, подібне правило спершу було закріплено в ч. 1 ст. 61 СК, згідно з якою об’єктами права спільної сумісної власності подружжя могли бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.

Але такою нормою не охоплювалися усі можливі об’єкти цивільних прав, адже поняття «речі» є вужчим за поняття «майно», про що свідчить, зокрема, ст. 190 ЦК, згідно з якою майном, як особливим об’єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Тому Законом України від 22.12.2006 р. ч. 1 ст. 61 СК була викладена у наступній редакції: «Об’єктом права спільної сумісної власності може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту».

В ч. 2 ст. 61 СК законодавець зробив спробу закріпити орієнтовний перелік таких об’єктів, і вона була викладена у наступній редакції: «Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу».

Оскільки деякі положення наведеної норми (зокрема, в частині визначення моменту внесення доходів до сімейного бюджету) могли спричиняти труднощі у їх тлумаченні і застосуванні, Законом України від 22.12.2006 р. ч. 2 ст. 61 СК була викладена у іншій редакції, а саме: «Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним з подружжя».

В оновленій редакції наведена норма вже не пов’язує поширення режиму спільності з фактом внесення такого майна до бюджету сім’ї.

На перший погляд, особливих проблем у визначенні можливого об’єктного складу майна подружжя не повинно виникати.

Але насправді це не так.

Роз’яснення щодо спільної сумісної власності

Навіть у радянський період, коли коло об’єктів права особистої власності суворо обмежувалося, виникали труднощі у встановленні об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Тому Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові «Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім’ю Української PCP» від 15 червня 1973 р. (в редакції постанови Пленуму від 24 квітня 1981 р. № 4) роз’яснив, що відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР спільною сумісною власністю подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема, речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади, внесені в ощадні каси та інші кредитні установи, та паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівельному кооперативі, цільові внески в садівницькі товариства, страхова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувались за рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в разі дострокового розірвання договору змішаного страхування життя на час припинення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобов’язальними правовідносинами.

Не зникла потреба в таких роз’ясненнях судам і в період зміни відносин власності.

Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» від 12 червня 1998 р. № 16, з прийняттям якої втратила чинність вищезгадана постанова від 15 червня 1973 p., перелік об’єктів спільної сумісної власності був дещо оновлений.

У ч. З п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював узагальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна і при цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об’єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Отже, у даному роз’ясненні дається не лише узагальнене правило про можливі об’єкти спільної сумісної власності подружжя, а й умови визнання таких об’єктів сумісною власністю подружжя. Таке роз’яснення Пленуму принципово є правильним і заслуговує на підтримку.

Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік об’єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в якій записав: «Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами».

Порівнюючи переліки об’єктів спільної сумісної власності подружжя, сформульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та 1998 p. насамперед необхідно зазначити, що останній був доповнений переважною частиною видів майна, перерахованих в ст. 13 Закону України «Про власність» (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна та робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, акції та інші цінні папери), який втратив чинність у 2007 р.

Звичайно, цей перелік об’єктів, що можуть бути у спільній сумісній власності подружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна.

Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.

Суперечливі моменти у визначенні видів спільного майна

По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України виділив дві категорії майна:

  • майно, що є безпосередньо об’єктом права спільної власності (квартири, будинки);
  • майно, що не є в даний момент об’єктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема в зобов’язальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти подружжя в кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшкодування, які можуть бути виплачені подружжю).

По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільного майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зобов’язальними правовідносинами може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, наприклад грошові кошти у кредитній установі, воно не є об’єктом права власності, а подружжю-вкладнику належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вимагати видачі внесених грошових коштів.

В юридичній літературі ще радянського періоду зверталася увага на те, що гроші, внесені власником до кредитної установи, перетворюються з об’єкта права власності на об’єкт права вимоги.

Тому необхідно чітко розмежовувати поняття «спільна власність подружжя» та «спільне сумісне майно подружжя».

Останнє є ширшим у порівнянні з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності.

Чи можна вважати страхові суми та страхове відшкодування сумісним майном

У застосовуванні на практиці п. 9 постанови Пленуму могли виникнути й інші труднощі, особливо в тій його частині, де говориться про те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу.

Сумнівів у необхідності таких роз’яснень не може бути, адже викликані вони потребами судової практики, яка не завжди була однозначною.

Наприклад, судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду в своїй ухвалі від 4 лютого 1972 р. дійшла висновку, що страхові суми поділу між подружжям не повинні піддаватися, тому що відповідно до ст. 371 ЦК УРСР права та обов’язки за договором добровільного особистого страхування виникають лише у сторони за договором.

Однак вже 15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду УРСР в своїй постанові № 6 прямо зазначив, що спільною сумісною власністю подружжя є страхове відшкодування, отримане за договором особистого страхування, чим було внесено визначеність у правовий режим такого виду майна, створюваного подружжям в період шлюбу.

Але і після прийняття цієї постанови Пленуму зустрічалися особливі підходи до вирішення такої проблеми.

Так, ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР від 17 грудня 1975 р. було визнано законним рішення Кримського обласного суду, за яким нараховані Укрдержстрахом загиблому громадянину страхові суми були визнані його особистим майном.

У зв’язку з прийняттям СК Пленум Верховного Суду України прийняв нову постанову від 21.12.2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», в п. 23 якої записано, що «сумісною власністю, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами тощо».

Звертає на себе увагу насамперед той факт, що, на відміну від вищезгаданих правових позицій, Верховний Суд України в Постанові № 11 серед переліку спільного майна подружжя не назвав ні страхові суми (внески), ні вклади в кредитних установах, що обумовлено очевидно можливістю їх охоплення широким поняттям «грошові суми та майно за іншими зобов’язальними правовідносинами».

Варто також відзначити, що в Постанові № 11 наведено орієнтовний перелік об’єктів «спільної сумісної власності», а не перелік об’єктів «права спільної сумісної власності», як це зроблено в ст. 61 СК, що в принципі юридично правильно, адже перше поняття є ширшим у порівнянні з другим і відображає економічну сутність відносин, а не юридичну.

Оскільки в ст. 61 СК не визначено прямо правового режиму такого майна, необхідно враховувати положення ч. 5 ст. 57, згідно з якою особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески стягувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Проте правові позиції, викладені в зазначеній Постанові № 11, не усувають усіх можливих проблем у визначенні окремих видів об’єктів, на які має поширюватися режим спільності майна подружжя.

Існує думка, що при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя.

З такою позицією можна в основному погодитись.

Проте тут нічого не сказано про правову долю страхових платежів, внесених дружиною (чоловіком)- страхувальником за договором страхування роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя.

Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону «Про страхування» (в редакції від 4 жовтня 2001 p.).

Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися їх спільною власністю.

Відношення до спільного майна банківських вкладів

Як вже зазначалося, вклади, внесені подружжям в банківські та інші кредитні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним майном.

Звичайно, якщо вони створені за рахунок спільно нажитих подружжям коштів.

Однак ситуація щодо правового режиму вкладів подружжя, як вже зазначалося, є досить складною, що обумовлено, зокрема, тим, що вклади оформляються на ім’я лише однієї особи – вкладника.

Вперше в законодавчому порядку допустимість визнання вкладу спільним сумісним майном була передбачена ст. 87 Основ цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік 1961 р., ст. 385 ЦК УРСР, якими передбачалося, що стягнення на вклади громадян у державних ощадних касах і в Державному банку СРСР може бути звернено на підставі рішення суду щодо вкладу, який є спільним майном подружжя.

Незважаючи на це, в літературі інколи вважали, що вклад є спільним майном подружжя, але лише після постановленого судового рішення про поділ вкладу.

Дійсно, на перший погляд, така позиція має правове підґрунтя, оскільки надання дружині-вкладнику права самостійно розпоряджатися грошовими сумами свідчить про існування начебто презумпції роздільності вкладу, внесеного в період шлюбу одним із подружжя.

Насправді ж, це зовсім не так, оскільки подібна презумпція існує лише у правовідносинах, які виникають між кредитною установою та дружиною-вкладником як стороною у цивільноправовому договорі.

І це цілком логічно, адже за будь-яким цивільноправовим договором правовідносини виникають, як правило, у сторін відповідного договору.

Тому більш правильною є думка, згідно з якою вклад, створений і внесений в період шлюбу на ім’я одного із подружжя, повинен вважатися їх спільним майном, але, щоб і кредитна установа розглядала його таким, необхідне рішення суду, яке дозволить дружині – не вкладнику реалізувати своє право на спільний вклад.

Вклад, внесений одним із подружжя в період шлюбу до кредитної установи, має вважатися їх спільним сумісним майном ще і тому, що створювався він (якщо не доведено інше) за рахунок їх спільних доходів, які перетворилися з об’єкта права власності на об’єкт права вимоги.

Виникає питання щодо можливості змінити порядок оформлення депозитних вкладів.

В юридичній літературі вже пропонувалося з метою підвищення ефективності захисту прав обох з подружжя закріпити в законодавстві правило про право подружжя за їх бажанням оформляти вклад одночасно на них обох.

Така пропозиція має свої вади, які полягають у тому, що її реалізація на практиці лише б гальмувала та ускладнювала розрахункові операції для кредитних установ, а також породжувала суперечності між ними та вкладниками-подружжям з приводу одноособового розпорядження грошовими коштами, а врешті – і численні судові спори.

Власне, такий висновок підтверджується тенденціями в сучасному законодавстві, наприклад, щодо ощадних сертифікатів як одного з видів цінних паперів.

Так, ст. 18 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» (у первісній редакції) визначала ощадний сертифікат як письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Таким чином, законодавець однозначно визначав особу вкладника та його повноваження і не допускає розчленування вкладу.

Тому встановлений ще законодавством радянського періоду порядок оформлення вкладу лише на одну особу може бути збережений і в майбутньому.

В тих же випадках, коли дружина-вкладник ухиляється від матеріального забезпечення сім’ї або коли між подружжям виникають суперечності щодо вкладу, другий із подружжя – не вкладник має можливість звернутися з позовом до суду про поділ грошових коштів.

Включення до спільного майна подружжя цінних паперів

Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до спільного сумісного майна подружжя також деяких інших цінних паперів, особливо акцій.

Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких об’єктів до спільної сумісної власності подружжя.

Однак, на наш погляд, при застосуванні режиму спільності щодо цінних паперів, придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу, а також особливості правового режиму окремих видів цінних паперів, який визначається, зокрема, ЦК, законами України «Про цінні папери та фондовий ринок» та «Про акціонерні товариства».

Одним із найпоширеніших видів цінних паперів є акції, щодо яких ні сімейне, ні цивільне законодавство не містить прямих положень про можливість їх визнання спільною сумісною власністю подружжя.

Проте аналіз окремих норм цього законодавства дає певні підстави для позитивної відповіді на це питання.

Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» акцією є іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосується акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені ЦК та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств (відмова від акцій на пред’явника і введення лише іменних акцій вперше були передбачені Законом України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.).

Таким чином, за чинним законодавством акції можуть бути лише іменними, по-друге, власнику акцій законодавством надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іменуються корпоративними правами і пов’язані з особою власника акцій.

А тому і постає питання про допустимість поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя.

Припустимо, що іменні акції, придбані на спільні кошти обох з подружжя, можуть бути об’єктом права спільної сумісної власності. На перший погляд, юридичних перешкод для цього не існує.

І підставою для такого висновку могли бути, зокрема, положення ст. 5 Закону «Про цінні папери та фондову біржу» в первісній редакції про те, що акція є неподільною, а у разі, коли одна і та сама акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати права через одного з них або через спільного представника.

 

Отже, законодавець допускає можливість перебування акції у власності кількох осіб, а відтак і у власності подружжя.

Інша справа, що законодавець допустив у ст. 5 цього Закону певну юридичну некоректність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним власником акції.

У однієї речі не може бути кілька власників, однак у однієї речі може бути кілька співвласників.

Проте Законом України від 11.06.2009 р. наведене положення було змінено, і в ст. 6 цього Закону було записано, що акція є неподільною, а порядок реалізації прав співвласників акції (акцій) визначається ЦК та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Натомість ні в ст. 6 ЦК, ні в Законі України «Про акціонерні товариства» не містяться конкретні норми щодо врегулювання таких відносин.

Тому вирішувати цю проблему щодо подружжя необхідно з урахуванням загальних положень сімейного законодавства та спеціальних законів.

При цьому насамперед необхідно ознайомитися з правовою позицією з цього питання Верховного Суду України, сформульованою в постанові Пленуму від 21 грудня 2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

В п. 26 цієї Постанови зазначається, що при вирішенні питання про поділ майна у вигляді акцій, частки (паю, долі) у фондах корпоративних господарських організацій судам слід виходити з того, що питання їх поділу вирішується залежно від виду юридичної особи, організаційно-правової форми її діяльності, характеру правовідносин подружжя з цим суб’єктом, а в п. 27 прямо стверджується, що акції можуть бути об’єктом права спільної сумісної власності і предметом поділу між подружжям, якщо вони були придбані за їх спільні кошти.

Попри певну відповідність такої правової позиції нормам сімейного законодавства не можна не звернути увагу на її суперечність положенням законодавства про цінні папери та акціонерні товариства, адже визнання іменних акцій об’єктом права спільної сумісної власності подружжя зобов’язує надати корпоративні права також тому з них, хто не був первісно акціонером, що, врешті, створить перешкоди у діяльності акціонерних товариств.

Так, відповідно до статей 25-26 Закону України «Про акціонерні товариства», ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» власниками простих та привілейованих акцій є акціонери.

Оскільки ж акції є іменними, то цілком логічно, що їх власниками мають вважатися особи, визначені в них акціонерами, яким мають належати усі майнові та корпоративні права стосовно акціонерного товариства.

Подібне законодавче визначення правового режиму акцій призвело до такої правової ситуації, за якої, з одного боку, акція, за Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок», в принципі може бути об’єктом прав кількох співвласників, у тому числі подружжя у разі придбання одним з них іменної акції (акцій) за рахунок спільних подружніх коштів відповідно до положень статей 60-61 СК.

З іншого боку, акція є неподільною і посвідчені нею майнові та корпоративні права належать лише акціонеру як власнику, визначеному таким іменною акцією.

За таких обставин навіть судове визнання акції спільним сумісним майном не зможе забезпечити другому з подружжя надання корпоративних прав.

Водночас навіть за таких обставин є достатні юридичні підстави для висновку про те, що той з подружжя, що не визначений в акції акціонером, має право у разі її створення (придбання) на спільні кошти на:

  • присудження йому грошової компенсації в розмірі половини вартості акції (акцій), оскільки іменна акція є іменною і нероздільною;
  • присудження одержаних дружиною (чоловіком)-акціонером половини дивідендів як доходів, одержаних одним із подружжя (ч. 2 ст. 61 СК);
  • половину майна (його вартості), отриманого дружиною (чоловіком)-акціонером у разі ліквідації акціонерного товариства.

Частка у статутному капіталі як спільне майно подружжя

Не менш складною є проблема частки в статутному капіталі господарських товариств, який формується його учасниками за рахунок майна, переданого ним у власність товариства як вклад до статутного (складеного) капіталу (ст. 115 ЦК).

У вищезгаданій постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. було зазначено, що, по-перше, оскільки за ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» власником майна, переданого товариству його засновниками і учасниками є саме товариство, то вклад до статутного фонду господарського товариства не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; по-друге, виходячи зі змісту частин 2,3 ст. 61 СК, якщо вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім’ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ одержаних доходів; по-третє, відповідно до положення статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності, а відтак інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

Аналіз наведених правових позицій Верховного Суду України дає чимало підстав вважати, що в них містяться редакційні та змістовні суперечності, щодо багатьох висновків відсутня правова аргументація, наводяться правові норми, які безпосередньо не стосуються досліджуваних правовідносин тощо.

На ці та інші вразливі положення зазначених правових позицій потрібно звернути увагу. Після досить детального аналізу законодавства та правових позицій Верховного Суду України можна дійти однозначного висновку про те, що вклад, внесений за рахунок спільного майна подружжя, трансформується у частку учасника товариства у його статутному капіталі, яка є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дійсно, статті 57,61 СК, ст. 52 ЦК, на які посилається Верховний Суд України в своїй постанові від 21 грудня 2007 р., не містять безпосередньо положень, які б давали підстави для висловленої правової позиції.

Проте судження про те, що частка одного з подружжя, внесена за рахунок спільних коштів до статутного капіталу, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, є юридично некоректним, адже майно, наприклад, майно господарського товариства відповідно до ст. 115 ЦК є власністю товариства, а відтак воно не може бути одночасно об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Проте таке судження є не випадковим, оскільки в главі 8 СК встановлюється правовий режим спільності лише того майна, яке є на даний момент об’єктом права власності.

Відповідно, в юридичній науці та в судовій практиці не завжди враховується, що режим спільності у подружжя може виникати і щодо того майна, яке належить їм, наприклад, на правах вимоги за їх зобов’язаннями або одного з них.

Досліджувана правова ситуація була предметом розгляду Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК, який у своєму рішенні від 19 вересня 2012 р. дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності.

Одним з аргументів на користь такого рішення, на думку Конституційного Суду України, є те, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, – це окремий об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, в тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

У принципі цілком логічним може бути висновок про можливість поширення рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 р. також на майно подружжя як фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності.

Проте і після прийняття цього рішення спостерігається неоднакове застосування норм матеріального права до відносин власності (див: ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.07.2014 р.; від 13.02.2013 р.; від 29.01.2013 р.; від 23.11.2013 р.; від 11.12.2013 р.; від 19.06.2014 р.; від 17.04.2014 р.).

Це дало підстави Верховному Суду України для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 р., якою було відмовлено у відкритті касаційного провадження позивачеві С. В. Божескулу за його касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці та рішення Апеляційного суду Чернівецької області в частині відмови у визнанні нежитлового приміщення та земельної ділянки спільною сумісною власністю.

При цьому в ухвалі від 16 липня 2014 р., зокрема, відзначалося, що суд першої інстанції та апеляційний суд обґрунтовано з урахуванням п. 29 постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. дійшли висновку, що, оскільки спірне нежитлове приміщення та земельна ділянка були придбані позивачем для здійснення підприємницької діяльності та на кошти від такої діяльності, на такі спірні об’єкти не розповсюджується режим спільного сумісного майна подружжя, (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.07.2014 р. Справа № 6-29685ск14).

Проігноровано було рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 р. по іншій справі.

Так, у грудні 2011 р. А. звернулася до суду із позовом до публічного акціонерного товариства «Банк Кіпру» (далі – ПАТ), до фізичної особи М., приватного підприємства «Вітер Плюс» про визнання договорів недійсними та визнання права власності, мотивуючи вимоги тим, що в період перебування в зареєстрованому шлюбі її чоловік М. як фізична особа – підприємець за спільні сумісні кошти подружжя з її згоди для здійснення підприємницької діяльності придбав нежитлові приміщення площею 524 кв. м, а 4 липня 2008 р. без її згоди вніс як засновник до статутного приватного підприємства «Любе Сервіс» (далі – ПП) зазначені нежилі приміщення.

4 липня 2008 p. М. уклав з ПАТ кредитні договори без її згоди, а за договором від 4 липня 2008 р. ПП передало ПАТ як кредитору нежилі приміщення в іпотеку.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 4 липня 2012 р. позов задоволено частково, визнано недійсним рішення засновника ПП про внесення до статутного фонду нежилих приміщень, визнано недійсним договір іпотеки, визнано нежилі приміщення спільною сумісною власністю подружжя.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від рішення суду першої інстанції в цій частині було скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 13 лютого 2013 р. рішення апеляційного суду скасовано, рішення районного суду залишено в силі.

Верховний Суд України розглянув заяву ПАТ про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 13 лютого 2013 р. і постановив її скасувати і справу направити на новий касаційний розгляд.

При цьому Верховний Суд України у своїй постанові, зокрема, зазначив, що майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя.

Посилання на рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 р. цього висновку не спростовує, оскільки в цьому рішенні йдеться виключно про статутний капітал, а майно приватного підприємства, сформоване за рахунок спільної сумісної власності подружжя.

На наш погляд, досить спірним уявляється висновок про те, що факт придбання фізичною особою – підприємцем майна для підприємницької діяльності слугує підставою для визнання його особистою приватною власністю.

Таке судження може бути прийнятним лише щодо придбання майна за кошти, які не є спільною сумісною власністю подружжя.

Наведені справи свідчать про надто вузьке розуміння судовими органами рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 p., що потребує внесення законодавчої визначеності у вирішенні цієї проблеми.

В юридичній літературі вже висловлювалася думка про те, що незалежно від того, є фізична особа суб’єктом підприємницької діяльності, чи ні, майно, набуте нею в процесі здійснення підприємницької діяльності, є спільною сумісною власністю подружжя. Така позиція є обґрунтованою.

За законами юридичної логіки таке рішення може бути поширене на вклади (частки) в статутному капіталі господарських товариств, що радикально змінює вищезгадані правові позиції і взагалі змінює всю правову ситуацію щодо правового режиму спільного майна, що вноситься до статутного капіталу корпоративних та приватних унітарних підприємств.

Проте прийняття Конституційним Судом України наведеного рішення може мати також певні негативні наслідки, адже визнання вкладу (частки), внесеного до статутного капіталу корпоративного чи унітарного приватного підприємства одним із подружжя, формально надає другому з них можливості вимагати надання йому здійснення корпоративних чи інших управлінських прав.

Врешті, воно не ґрунтується на достатніх доктринальних засадах і не усуває колізій між підприємницьким і сімейним законодавством, а відтак може створювати відповідні перепони у розвитку підприємництва.

У будь-якому разі досліджувані відносини вимагають подальшого їх врегулювання, в процесі якого обов’язково необхідно врахувати, що подружжю майно може належати не лише на засадах права власності, а й за зобов’язальними правовідносинами.

Тобто воно може бути в одних випадках об’єктом права спільної сумісної власності, в інших – об’єктом права вимоги, що далеко не завжди враховується в цивілістичній доктрині, законотворчій та судовій практиці.

Щоб уникнути таких негативних наслідків, доцільно було законодавчо закріпити в ст. 61 СК норму, яка б передбачала визнання вкладів (часток, паїв) до статутного капіталу спільним майном подружжя і надавала тому з подружжя, який не є учасником, засновником, акціонером, право вимагати від іншого з подружжя відповідної грошової компенсації та частини одержаних останнім доходів від використання їх спільного майна.

Варто також використати досвід розробників ЦК, в проєкті якого в редакції 1996 р. в ст. 1303 передбачалося, що для здійснення підприємницької діяльності підприємство, яке становить єдиний майновий комплекс, а також його частини можуть бути об’єктом права особистої або спільної сумісної власності подружжя.

Приватизована власність як частка спільного майна подружжя

Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України «Про приватизаційні папери»).

Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом відповідно до ст. 5 Закону є недійсним.

За законом приватизаційні папери можуть переходити до інших осіб лише в порядку спадкування (ст. 2 Закону України «Про приватизаційні папери»).

Якщо ж ще врахувати ті положення цього Закону, які передбачають використання приватизаційних цінних паперів лише для придбання об’єктів приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи проти розповсюдження режиму спільності на одержані одним із подружжя приватизаційні папери.

Однак вищесказане не виключає можливості виникнення у подружжя права спільної власності не за підставами сімейного законодавства.

Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Тобто у даному разі спільність на житло між подружжям та іншими членами сім’ї виникає за спеціальними приватизаційними підставами, а відтак і здійснення правомочностей співвласниками приватизованого житла має здійснюватися за загальними правилами цивільного законодавства.

Законом України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11.01.2011 р. ст. 61 було доповнено ч. 5 такого змісту: «Об’єктом права сумісної власності подружжя є житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної чи комунальної власності, у тому числі приватизації».

Однак такій нормі були притаманні істотні вади, оскільки нею не враховувалися особливості приватизаційних правовідносин.

Відповідно до попередньої практики вчинення актів приватизації сотень тисяч житлових об’єктів, створювалися можливості порушення принципу справедливості.

Наприклад, громадянин А. у 2005 р. приватизував однокімнатну квартиру, а у травні 2011 р. вступив у шлюб з громадянкою П., яка приватизувала в період шлюбу двокімнатну квартиру.

В результаті застосування положень ч. 5 ст. 61 СК чоловік стане співвласником приватизованої дружиною квартири попри те, що у 2005 р. він вже реалізував своє право на приватизацію житла.

Тому, з огляду на ці та інші вади коментованої норми ч. 5 ст. 61 СК було цілком правильно виключено відповідно до Закону України від 17.05.2012 р.

Водночас цим же Законом ст. 57 СК було доповнено частинами 4 та 5, норми яких передбачили, що такі об’єкти є особистою приватною власністю дружини, чоловіка (див. коментар до ст. 57 СК).

Набуття подружжям права спільної власності на майно

Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з цим моментом безпосередньо пов’язане вирішення питання про момент виникнення у подружжя права спільної власності на придбане ними майно або момент виникнення у них спільності на майно, належне одному з них за зобов’язальними правовідносинами.

Більше того, з набуттям подружжям права спільної власності на майно та майнових прав у подружжя виникають відповідні спільні майнові обов’язки.

Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно вести мову лише в межах періоду існування шлюбу.

Тобто майнова спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в органах ДРАЦСу припинена з моменту припинення шлюбу.

Відповідно до ст. 95 СК у тих випадках, коли укладено шлюбний договір до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо в період шлюбу – у день його нотаріального посвідчення.

Тобто в останньому випадку певний період буде діяти законний правовий режим майна, а згодом – договірний.

Безумовно, практика застосування цього положення в майбутньому виявить його ефективність, але вже нині можна з певністю стверджувати, що існування впродовж шлюбу кількох правових режимів не сприятиме стабільності майнових відносин між подружжям.

Підстави для виникнення права спільної власності

Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб’єкта, необхідні конкретні юридичні підстави.

Як відомо, підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за іншими підставами, не забороненими законом.

За перерахованими правочинами подружжя також може набувати майно у власність, укладаючи їх спільно або одноосібно.

Звичайно, коли подружжя спільно придбало майно за договором купівлі-продажу, в якому вони одночасно виступили покупцями, то право власності у кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. 1 ст. 334 ЦК).

Проте значно складнішою може виявитися ситуація, коли один із подружжя одноосібно набуває майно за договорами чи іншими підставами.

У зв’язку з цим і виникає питання про момент виникнення права спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя.

Саме це питання і вимагає ретельного і глибокого аналізу, адже в законодавстві воно не знайшло свого вирішення.

При розгляді судами майнових спорів між подружжям необхідно враховувати істотні новели в окремих актах цивільного законодавства в період з 1991 р. і особливо в ЦК щодо визначення моменту виникнення права власності.

Статтею 128 ЦК УРСР 1963 р. встановлювалося загальне правило про те, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Фактично таке загальне правило було збережено в ч. 1 ст. 334 ЦК.

Якщо ж застосовувати дане положення до правовідносин між подружжям, то можна констатувати, що у будь-якому разі право спільної власності у подружжя не може виникнути раніше, ніж право власності у того з подружжя, який виступає в договорі набувачем майна.

Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством вступає в дію автоматично (якщо інше не було оговорено шлюбним контрактом), то цілком можливий логічний висновок, що право спільної сумісної власності на майно, набуте за договором одним із подружжя, виникає одночасно в момент виникнення права особистої власності у того з подружжя, який є стороною в договорі, тобто право власності одного суб’єкта автоматично перетворюється на право власності кількох суб’єктів (співвласників).

Таку правову ситуацію можна представити, як автоматичну трансформацію одного правового режиму в інший, адже правовий режим спільності щодо майна, яке набувається за правочинами одного з подружжя, виникає незалежно від волі дружини – учасника правочину.

Все викладене дає підстави для складання загального висновку про те, що право спільної сумісної власності на майно, що набувається одним із подружжя, виникає в момент передачі йому майна, якщо інше не передбачено договором або законом.

ЦК УРСР 1963 р. не передбачав жодного прямого застереження про інший момент виникнення права власності у набувачів майна за договорами.

В цивільному законодавстві радянського періоду лише в деяких союзних республіках у цивільному кодексі містилися спеціальні застереження щодо моменту виникнення права власності.

Зокрема, в ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р. було записано, що коли угоди по відчуженню майна підлягають державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Дана норма з деякими редакційними доповненнями відтворена і в новому ЦК РФ 1996 р. (ст. 223).

У сучасному законодавстві України спостерігається тенденція до розширення кола випадків законодавчого визначення моменту виникнення права власності як у фізичних, так і у юридичних осіб.

Наприклад, ст. 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» у редакції від 15 травня 1996 р. передбачила, що право володіння, користування і розпорядження об’єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

З правової точки зору конструкцію наведеної норми не можна визнати вдалою, оскільки законодавець застосував нетрадиційну термінологію про перехід до нового власника правомочностей, а не перехід права власності.

Така «недоречність» не була допущена в Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» у редакції від 19 лютого 1997 р., в ст. 27 якого було зазначено, що право власності на приватизований об’єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Перехід права власності на будівлю або земельну ділянку

Стаття 30 Земельного кодексу України 1991 р. передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об’єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування земельною ділянкою.

Таким чином, у даному випадку момент виникнення права власності (права користування) на земельну ділянку поставлено в залежність від моменту виникнення права власності на будівлю чи споруду.

Однак у новому Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р. таке питання вирішене дещо по-іншому.

Так, відповідно до ст. 120 ЗК України 2001 р. при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частку може переходити на підставі цивільноправових угод.

Оскільки тут не визначається прямо момент виникнення права власності на земельну ділянку, його необхідно визначати з урахуванням положень ст. 125 ЗК України 2001 р., за якою право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а також ст. 132, за якою угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення. У ЦК УРСР 1963 р. спеціальних правил щодо моменту виникнення права власності на будинки і споруди не передбачалося.

В ст. 227 ЦК УРСР лише зазначалося, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин і недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору.

При цьому відповідно до ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР такі договори мали бути зареєстровані у виконкомі місцевої Ради народних депутатів.

Однак в цій статті нічого не говорилося про момент виникнення права власності. Тому в літературі з цього приводу було зауважено, що право власності на жилий будинок виникає в момент нотаріального посвідчення договору.

Дійсно, право власності на жилий будинок може виникнути в момент нотаріального посвідчення договору, але якщо сторони не визначили в договорі інший момент виникнення права власності. Нотаріальне оформлення договору для сторін означає символічну передачу жилого будинку набувачеві.

Особливий випадок виникнення права власності у громадян був передбачений у ст. 15 Закону України «Про власність» (втратив чинність), згідно з якою член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, гараж, іншу будівлю чи приміщення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно.

І хоча в наведеній нормі йдеться лише про набуття членом кооперативу чи товариства права власності на зазначене майно, цілком очевидно, що момент погашення ним пайових внесків є водночас і моментом виникнення у цієї особи права власності, а врешті, якщо ця особа перебуває в шлюбі, то водночас і право спільної сумісної власності подружжя (за умови, що первісні і наступні пайові внески вносилися в період шлюбу).

З прийняттям ЦК ситуація щодо виникнення права власності на жилі будинки, інші споруди істотно змінилася з огляду на те, що в ст. 326 ЦК зазначається, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або ж з моменту набуття рішенням суду законної сили про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально, крім випадків, передбачених законом, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту його реєстрації (наприклад, договори купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, міни (статті 657, 716).

У зв’язку зі скасуванням державної реєстрації правочинів щодо нерухомого майна Законом України від 11.02.2010 р. ч. 4 ст. 334 ЦК була викладена у такій редакції: «Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації».

Відповідно ж до оновленої ч. 1 ст. 182 ЦК (в редакції Закону від 11.02.2010 р.) державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення.

Такі зміни набрали чинності з 01.01.2013 р. в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції 2010 р.)

Тому з урахуванням зазначених змін можна дійти висновку, що право власності на нерухоме майно, набуте за договором одним із подружжя, виникає з моменту державної реєстрації такого права за набувачем.

Для подружжя це буде означати, що спільна сумісна власність на таке майно також має виникати в момент його державної реєстрації за умови, що майно було придбане на їх спільні кошти.

Право спільної сумісної власності на заробітну плату подружжя

Найбільше, однак, дискусій виникло в юридичній літературі радянського періоду з приводу моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на одержувану одним із них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії, стипендії.

Тут сформувалося в основному три основні точки зору, які в цілому зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші подібні доходи подружжя розповсюджуються на:

  • момент набуття одним з подружжя – працівником права на одержання винагороди;
  • момент доставляння винагороди в сім’ю;
  • момент фактичного отримання винагороди одним із подружжя (працівником).

Дійсно, вразливою є думка про те, що нарахована, але не отримана зарплата належить подружжю на праві спільної власності, оскільки до моменту одержання її працівником вона взагалі не є об’єктом права власності.

З цього приводу судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. дійшла висновку, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли в бюджет сім’ї, не вважаються сумісною власністю подружжя, а належать одному з подружжя – працівнику (Радянське право. 1976. № 6. С. 103).

Безмовно, таке рішення суду не суперечить чинному законодавству.

Однак у зв’язку з цим постає інше питання: можливо, доцільно все-таки поширити дію режиму спільності на не одержану одним з подружжя заробітну плату і передбачити це прямо в сімейному законодавстві.

На наш погляд, впровадження такої пропозиції в законодавчому порядку могло б породити негативні ситуації і вступало б у суперечність з принципами трудового права, адже відповідно до ст. 97 Кодексу законів про працю України, заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розповсюдження режиму спільності на не одержану одним з подружжя заробітну плату надавало б другому з них право вимагати у судовому порядку виплати її частини чи у повному розмірі, що було б несумісним з характером трудових правовідносин, в яких виникнення трудових прав і обов’язків пов’язане з особистістю працівника, його кваліфікацією, посадою тощо.

Має вразливі місця і друга точка зору, за якою момент виникнення права спільної власності у подружжя на зарплату долучають до моменту її внесення до бюджету сім’ї.

Одним з найвагоміших аргументів її противники називають те, що вона дозволяла б одному з подружжя не брати участі у створенні сімейного бюджету, а відтак відбувалося б нехтування нормами сімейного законодавства, яке передбачає автоматичну дію режиму спільності майна подружжя.

З вищенаведеної ухвали судової колегії Верховного Суду України від 17 грудня 75 р. вбачається, що судова колегія також схильна була вважати моментом виникнення права спільної власності у подружжя момент передачі винагороди в сім’ю.

Однак істотним недоліком даної позиції є ще і те, що вона ускладнюватиме вирішення сімейно-майнових спорів, адже встановити момент передачі грошових сум у бюджет сім’ї практично неможливо. Незважаючи на вразливість такого підходу до вирішення даної проблеми законодавець у 2 ст. 61 СК в її первісній редакції передбачив, що об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи одного з подружжя, передані в бюджет сім‘ї.

Проте Законом України від 22.12.2006 р. ч. 2 було викладено в іншій редакції, згідно з якою об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Таким чином внесені зміни не пов’язують виникнення права спільної сумісної власності з фактом внесення одним із подружжя таких доходів у бюджет сім’ї.

За таких обставин більш ефективно можуть бути захищені майнові права того із подружжя, який не працює з поважних причин.

Це, однак, не означає, що один з подружжя позбавлений права на власний розсуд розпоряджатися одержаною заробітною платою чи іншими доходами, адже при укладенні правочинів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Окрім всього, працівнику в будь-якому разі належить половина винагороди, якою він може розпорядитися самостійно.

У ч. 2 ст. 61 СК, крім заробітної плати, пенсії, стипендії, до об’єктів права спільної сумісної власності віднесені також інші доходи, одержані одним із подружжя.

Визнання доходів від підприємницької діяльності спільним сумісним майном

Найбільш проблемною є допустимість визнання доходів від підприємницької діяльності, одержуваних одним з подружжя, їх спільним сумісним майном.

У зв’язку з цим показовими можуть бути висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 6-1327цс15, в якій зазначено, що, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі про визнання права власності на майно, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, зняття арешту з майна, дійшов висновку про те, що майно фізичної особи – підприємця, як майно для професійної діяльності члена сім’ї, яке придбане за кошти від його діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до ст. 57 СК, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 СК.

Висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 р., не можна вважати достатньо аргументованими.

По-перше, суд фактично визнав, що майно фізичної особи – підприємця, придбане за кошти від підприємницької діяльності, є його особистою, а не спільною сумісною власністю подружжя, що не відповідає змісту ч. 2 ст. 61 СК.

По-друге, таке майно безпідставно вважається майном для професійної діяльності, оскільки не підпадає під ознаки речей для професійних занять, визначених в ч. 4 ст. 61 СК.

Більш прийнятним є висновок Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 1 листопада 2017 р. у справі № 361 /8273/16-ц, згідно з яким майно фізичної особи – підприємця (яке використовується для господарської діяльності такою особою) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу.

Власне, така правова позиція була викладена раніше в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-21цс15.

На наш погляд, положення ст. 61 СК дають підстави вважати, що доходи, отримувані фізичною особою – підприємцем за час шлюбу, а водночас і майно, придбане на такі кошти, мають вважатися спільною сумісною власністю подружжя.

Сімейний адвокат у справах щодо об’єктів права спільної сумісної власності

Для ефективного вирішення справи щодо об’єктів права спільної сумісної власності слід звернутися до професійних сімейних адвокатів.

Адвокат по майновим справам:

  • надасть юридичну консультацію по сімейним справам;
  • допоможе визначити оптимальний варіант рішення сімейної справи;
  • підготує всі необхідні документи;
  • супроводить протягом усього судового процесу.

Наші сімейні адвокати зроблять все необхідне для швидкого і якісного завершення юридичної справи!

Скрябін Олексій Миколайович
адвокат по сімейним справам
Звернення до нас – це спосіб заощадити час і гроші у вирішенні питання щодо об'єктів права спільної сумісної власності.

Якщо Ви не знаєте, як правильно вчинити, щоб вирішити справу на Вашу користь – напишіть або зателефонуйте нашим юристам по сімейним справам!

Перший крок на шляху до успіху у вирішенні справи щодо об’єктів права спільної сумісної власності – звернення до хороших сімейних адвокатів!

Якщо стаття “Об’єкти права спільної сумісної власності” була корисною для Вас – ставте лайк. Ми будемо надавати Вам найбільш актуальну і корисну інформацію в сфері сімейного права, а також про нові зміни у законодавстві України щодо об’єктів права спільної сумісної власності.

Найчастіші питання адвокату

Чи відноситься персональний комп'ютер одного з подружжя до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя?
Чи є банківський вклад одного з подружжя його особистою приватною власністю?
Що належить до підстав виникнення права приватної власності?

Корисні матеріали сайту advokat-skriabin.com:

  1. Порядок користування майном подружжя
  2. Розпорядження майном подружжя
  3. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності
  4. Право на майно яке істотно збільшилось за час шлюбу
  5. Спільна сумісна власність подружжя
  6. Особиста приватна власність подружжя
  7. Поділ майна в цивільному шлюбі
  8. Накладення стягнення на майно подружжя
advokat-skriabin.com:

гугл

право спільної сумісної власності

право спільної часткової власності

підстави виникнення права спільної сумісної власності

спільна власність

спільна сумісна власність подружжя

до об’єктів права спільної сумісної власності належить

поділ майна спільної сумісної власності

право спільної сумісної власності подружжя

сумісна власність подружжя Україні

спільна сумісна власність України

як виділити частки у спільній сумісній власності

спільна сумісна власність на квартиру

право спільної власності

право спільної часткової власності підстави виникнення

новий закон про часткової власності 2021

яндекс

право спільної сумісної власності об’єкти

об’єкти права спільної сумісної власності подружжя

до об’єктів права спільної сумісної власності належить

яндекс

об’єкти спільної сумісної власності

об’єкти спільної сумісної власності подружжя

об’єкти права спільної сумісної власності

до об’єктів спільної сумісної власності належать

спільна сумісна власність подружжя поняття об’єкти

об’єкти права спільної сумісної власності подружжя

до об’єктів права спільної сумісної власності належить

Проверила Виктория 22.06.21

АДВЕГО

право 152 1.91
подружжя 148 1.86
власності 132 1.66
про 79 0.99
спільної 69 0.87
від 68 0.86
статья 67 0.84
україни 66 0.83
суд 62 0.78
майна 58 0.73
один 57 0.72
сумісної 57 0.72
сумісної власності 57 0.72 / 1.43
майно 56 0.70
спільної сумісної 56 0.70 / 1.41
спільної сумісної власності 56 0.70 / 2.11
права спільної 53 0.67 / 1.33
права власності 49 0.62 / 1.23
момент 46 0.58
закон 42 0.53
одним подружжя 40 0.50 / 1.01
права спільної сумісної 40 0.50 / 1.51
права спільної сумісної власності 40 0.50 / 2.01
бутить 35 0.44
єктом 34 0.43
власності подружжя 33 0.41 / 0.83
договор 33 0.41

Оцініть статтю
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )
Поділитися з друзями
SKRIABIN
Чи відноситься персональний комп'ютер одного з подружжя до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя?
Так, речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Чи є банківський вклад одного з подружжя його особистою приватною власністю?
Ні, вклади, внесені подружжям в банківські та інші кредитні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним майном.
Що належить до підстав виникнення права приватної власності?
Як відомо, підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за іншими підставами, не забороненими законом.